В українській літературі виокремлюють два етапи звернення митців до неоромантичної естетики. Повістями «Людина» (1894) і «Царівна» (1896) Ольга Кобилянська започаткувала перший етап неоромантизму у нашому письменстві. Неоромантичні тенденції притаманні драматичній поемі «Одержима», драмі «Блакитна троянда» Лесі Українки та драмі «По дорозі в казку» Олександра Олеся.
Теоретиком українського неоромантизму вважається Леся Українка, яка наголошувала, що старий романтизм прагнув визволити яскраву особистість від сірого натовпу, отже, людина протиставлялася суспільству. Натуралісти й почасти реалісти вважали, що особистість «безнадійно підпорядкована натовпу», неоромантики ж намагалися «визволити особистість, - але тільки винятково героїчну, - від натовпу»; «дати їй можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виняткова і до того ж активна, дати їй нагоду підносити до свого рівня інших». Основна цінність неоромантичного світогляду, на думку Лесі Українки, - це «соціально активна особистість, що є культуротворчим чинником суспільства».
Теоретиком українського неоромантизму вважається Леся Українка, яка наголошувала, що старий романтизм прагнув визволити яскраву особистість від сірого натовпу, отже, людина протиставлялася суспільству. Натуралісти й почасти реалісти вважали, що особистість «безнадійно підпорядкована натовпу», неоромантики ж намагалися «визволити особистість, - але тільки винятково героїчну, - від натовпу»; «дати їй можливість знаходити собі подібних або, якщо вона виняткова і до того ж активна, дати їй нагоду підносити до свого рівня інших». Основна цінність неоромантичного світогляду, на думку Лесі Українки, - це «соціально активна особистість, що є культуротворчим чинником суспільства».
Комментарии
Отправить комментарий